Проєкт "Разом"

Правова система Київської Русі грунтувалася на досить широкій базі загальних та на партикулярних законів. Джерелами, тобто засобами існування і виразу норм права були: • правовий звичай; • княжі угоди (міждержавні; між князями; князів з народом); • князівські устави (закони - землям, містам, окремим станам); • княжий урок (постанови і узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру); • церковні устави князів; • рецептовані (запозичені) джерела іноземного походження; • судовий (юридичний) прецедент (є згадка в збірниках права); •,,Руська правда” - збірник законів XI - XII ст. Характерними рисами розвитку права цього періоду були: - відсутність чіткого розмежування на галузі права; - об’єктами правовідносин були - рухоме і нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби; - суб’єктами правовідносин були лише вільні люди. Детальніше охарактеризуємо місцеві та іноземного походження джерела права. Місцеві джерела права. Ними на Русі були як звичай, так і закон. Найдавнішим джерелом права будь-якого народу, зокрема українського був звичай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У той час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як ,,правда”, ,,покон”, ,,закон”. Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові (нпр. «ПВЛ» Н. Літописця «мали звичаї свої і закони батьків своїх…»; договори київських князів з греками «за законом і за поконом мови нашої» та ін.). На думку О. Шевченка, звичай і закон у Київській Русі застосовувались на початках як однорідне поняття і означали правовий звичай. Поступово між ними з’являється різниця. Загалом правовим звичаєм є те, що має силу обов’язкової норми, але не санкціоноване державою. Форми звичаєвого права: • обряд ,,посадження князя на стіл” - символізує закономірність набуття влади; • ,,рукобиття” - символ укладення договору; • ,,покора” - обряд примирення вбивці з родичами вбитого; • прислів’я та приказки: - ,,молодий князь, молода і душа’’; ,,що вирішить місто, те й села будуть робити’’; ,, чоловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець’’; ,,молодшому синові батьківський двір, старшому новосілля’’; ,, договір дорожче грошей’’; ,,від суми і тюрми не зарікайся’’, ,, розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять’’. • давньоукраїнські пісні: ,,Ой що то за звір є, що син матір бере’’ (засуджується кровозмішення). Властивість звичаєвого права полягає в тому, що воно сприяє переходу від звичаю до закону, а тривалість його існування визначається відповідністю його нормам моралі і етиці та національному характерові (правосвідомість) народу. Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був ,,Устав і закон руський”. На його існування вказує згадка, що міститься у ст. 6 русько-візантійського договору 945 р. Писані норми права на Русі мали також форму договорів. В історичних і правових пам’ятках того часу вони називались ,,миром”, ,,рядом”. Відомі такі договори: - договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського стола. У період становлення держави (IX - XI ст.) укладались як усно, так і письмово. Від XII ст. договори оформлялись лише в письмовій формі. У них зазначались умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу та обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування. Зрештою, у формі договорів не тільки підтверджувалися, але й точніше формулювались існуючі норми звичаєвого права або ж встановлювались нові норми права. - договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико - правовій літературі часто згадується договір 907 р. Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не доведено реальності існування самого договору. Договір 911 р. містив зобов’язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов’язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні. Так, під час облоги Руссю Константинополя Візантія погодилася сплачувати данину по 12 гривень окремим руським містам у разі відмови князя Олега від військових походів проти неї. Оскільки до нас дійшов лише той текст, де містилися зобов’язання Візантії перед Руссю, а примірник із зворотними умовами назавжди втрачено, дізнатися про зобов’язання руських князів перед греками, природно, немає можливості. Договір 945 р. князя Ігоря є додатковим до договору 911 р. Його статті мають характер уточнень і доповнень спричиненими новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов’язань греків перед Руссю знайшли відображення в статтях які забороняли русичам боротися за Корсунську землю, зобов’язували надавати грекам військову допомогу. Договір 971 р. був самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь узяв односторонні зобов’язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними ,,мир і міцну дружбу”. Отже, ці договори мали чинність як на території Візантії, так і на території Київської Русі. В них містились норми тогочасного міжнародного права, а також норми давньоукраїнського цивільного, кримінального і процесуального права. - ,,Устави” та ,,Уроки” княгині Ольги (X ст.) були першими зразками князівської правотворчості. Урок означав ,,уректи”, тобто проголосити, висловити, а устав - ,,установити”, ,,постановити”. Уроки видавалися за власним бажанням княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, мали тимчасовий характер. Устави погоджувалися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою, і діяли впродовж усього періоду перебування князя при владі. Із цього виду джерел збереглися відомості про: - Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визначалися основи державного устрою та правового становища дружинників. - Устави князя Володимира (церковні) - конспективний кодекс церковного судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до XVIII ст.У його основі лежала грамота князя Володимира, написана на Кормчій книзі чи на окремому аркуші, який додавався до Кормчої книги. У ній підтверджувалися постанови візантійського імператорського законодавства про церкву і визначався обсяг візантійської церковної юрисдикції. Оригіналу тексту не існує. Його можна лише приблизно реконструювати. - Устав князя Ярослава (церковний) - пам’ятка церковного права, яка розкривала ідеї закладені в уставі князя Володимира. Він визначав церковну юрисдикцію у справах моралі, сім’ї та шлюбу, що стосувалися злочинів священників, членів їх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся. Пам’ятки іноземного походження. На Русі значного поширення набули рецептовані (запозичені) джерела права. Їхня поява була обумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнства у 988 р. Представники вищого духівництва, а де більшість складали греки, керувалися нормами візантійського права і , прибуваючи на Русь, приносили з собою правову свідомість, вироблену на батьківщині. Не знаходячи відповідних норм у місцевому законодавстві церковні ієрархи змушені були заповнювати прогалини відповідниками з візантійського права. Джерелами іноземного права були: - ,,Закон судний людем” - юридичний збірник, укладений болгарським царем Симеоном (893-927 рр.); був переробкою деякий 46 візантійських і давньоєврейських законів. Мав велике поширення на Русі; - ,,Номоканони” (на Русі називалися Кормчі книги) - юридичні збірники де містилися як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів про церкву. У руській церкві домінували два номоканони: Іоана Схоласта, що складався з 50 титулів (XI ст.) і номоканон із 14 титулів, що був укладений у XII ст і перероблений патріархом Фотієм 883 р. Оскільки руська церква до заснування власного патріархату в 1597 р. корилася константинопольському патріархові, вона повинна була користуватися єдиними церковними правилами. Відтак номоканони на Русі поширювались у слов’янських перекладах; - ,, Еклога” - офіційний законодавчий звід візантійського права XIII ст., пам’ятка законодавства іконоборців. Мала на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалося проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди послідовно, принцип рівності всіх перед законом; оплатність діяльності суддів; безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Звід значно пом’якшив відповідальність за злочинні діяння, зменшив жорстокість процедури страти. Законодавець відмовився від публічного спалення, розп’яття тощо. В цілому система покарань націлювалася на невідворотність і справделивість відплати за вчинені діяння. Від відповідальності звільнялися діти до 7 - літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюбно - сімейні відносини, зобов’язальне право, проблеми власності. Збірка наразилася на шалений спротив духівництва; зрештою, її було скасовано; - ,,Прохірон”(879 р.) Своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської імперії. Анулював низку положень ,,Еклоги”, змінив багато джерел права. У галузі спадкового права скасував інститут заповіту, збільшив розмір передшлюбного подарунку з боку нареченого тощо. Перекладені слов’янською мовою ,,Еклога” і ,,Прохірон” дістали на Русі назву ,,Градського закону”. Їхній текст час від часу доповнювався руськими правовими нормами, що відзначилися гуманнішим, ніж у Візантії, характером. Там, де у Візантії  застосовувалися смертельна кара або калічницькі покарання, у нас накладалися грошові штрафи на користь єпископа; - ,,Книги законні” - це переклад візантійських законів. Їхніми джерелами були закони візантійських імператорів, ,,Еклога” та ,,Прохірон”. На Русі з’явилися в кінці XII - на початку XIII ст. Основну увагу приділяли кримінальному праву, зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров’я, честі фізичних осіб.