Теоретичний матеріал

1. Генезис та утворення держави східних слов’ян з центром у Києві

В історії Східної Європи Київська Русь має таке ж велике історичне значення. Як в історії Західної Європи імперія Карла Великого. Як держава Карла, франкська по суті, започаткувала окреме державне існування німців, французів, італійців, так і Русь, створена полянами-русичами, яких згодом почали називати українцями, дала поштовх не лише утворенню нових народностей - білорусів, суздальців-московитів, новгородсько-ільменської народності, а й їх державному виокремленню та зміцненню. Полоцьке, Володимиро-Суздальське князівства і Великий Новгород у XIII ст. формувалися як окремі держави окремих народів. І лише навала татар та загарбників-лицарів із Заходу загальмувала цей процес, знищивши паростки нових державних утворень. Від XIII ст. історичні шляхи колишніх земель Русі розійшлися, але історичний спадок Київської держави завжди тяжів та й продовжує тяжіти над усіма територіями, що входили до її складу. 1.1. основні теорії зародження державності у східних слов’ян. У науковій історичній та історико-юридичній літературі проблеми етногенезу (походження народів і державотворення) є найбільш складними і суперечливими. За відсутності якісних, 31 умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, у літературі з’явилася значна кількість наукових концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов’ян. Звернімо увагу на основні теорії. Норманська теорія (виникла на поч. XVIII ст.; засновники: З. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер) - суть - державність, як і саму назву Русь на київські землі принесли нормани (вихідці із Скандинавії), які за часів появи давньоруської централізованої держави здійснювали активну військову, торгівельну й політичну діяльність. Основні аргументи норманістів:

1) Русь отримала свою назву від Руотси. Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911, 944 рр.) мають скандинавське походження - Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950 р.) наводить як слов’янські , так і руські назви дніпровських порогів;

4) ісламські географи та мандрівники IX-X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов’ян»;

5) поєднання двох кольорів на національних прапорах Швеції та України - жовтого і синього.

Антинорманська теорія (виникла в др. пол. XVIII ст.; засновник М. Ломоносов) - суть - утворення держави у слов’ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам у середовищі слов’янської спільноти. Основні аргументи антинорманістів:

1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

3) один з найвідоміших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) чітко називає русів слов’янськими племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького фактора»;

5) нормани не могли експортувати державність і державні структури у Східну Європу, оскільки в Скандинавії в цей період ще не завершився процес розпаду первіснообщинних відносин і були відсутні політичні інститути, як у східних слов’ян. Теорія пантюркізму (хозарська) (автор, професор Гарвардського університету (США), українець за походженням, О. Пріцак, деякі західні історики та археологи) - суть - поляни були не слов’янами, а різновидом хозар (іудейський Хозарський каганат - держава в 32 пониззях Дону та Волги, що існувала впродовж VII-X ст., розгромлена Святославом Хоробрим), а їхня київська гілка - спадкоємницею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Виокремлюють також болгарську, торговельну та інші теорії походження Руської держави.

У цілому, кожна з теорій мала свої сильні і слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов’янське суспільство ще до літописного призивання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Передумови формування Київської держави:

1) етнічна спільність слов’янських племен;

2) намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією;

3) посилення об’єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень вимагали нових методів і форм управління. Замість віча утверджується князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова;

4) поширення та визнання єдиної християнської віри;

5) економічні інтереси;

6) намагання позбавитися внутрішніх міжусобних війн;

7) провідна роль Києва, який став центром державотворення східних слов’ян.

Вітчизняні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні пройшла кілька етапів (Б. Рибаков, М. Брайчевський, М. Котляр, П. Толочко, В. Ричка):

1) родоплемінний устрій I - V ст. н. е. - роди, племена, старійшини, народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства. Апогею ці процеси сягнули в антів;

2) військова демократія VI - VII ст. - союзи племен (поляни, дуліби, сіверяни) на чолі з військовими вождями: каганами, конунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3) протодержави (союзи союзів) VII - IX ст. - Славія, Артанія, Куявія, Полуніч, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Аскольд, Чорний, Рюрик); 33

4) ранньофеодальна монархічна держава Русь з центром у м. Києві - кін IX ст. (882 р.) - виникла внаслідок об’єднання Олегом у 882 р. північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії - Русі з центром у Києві.

2. Державний устрій Київської Русі

Державний устрій Київської Русі мав свої особливості на кожному з етапів розвитку.

1. Виникнення і становлення Давньоруської держави (IХ - кін. Х ст.);

2. Піднесення і розвиток Київської Русі (кін. Х - серед. ХІ ст.);

3. Політична роздробленість Київської Русі (кін. ХІ - серед. ХІІІ ст.). Звідси на→ першому етапі→ дружинна форма державності. ( Князь більше воєначальник, ніж державний діяч; дружинапримітивний державний апарат управління, судочинства та збирання данини]. На другому етапі→ централізована монархія. (Князь зосереджує всю повноту влади; дружина відходить від державних справ; зростає роль родової аристократії - бояр). На третьому етапі→ федеративна монархія. (Нова форма правління - «колективний сюзеренітет»; послаблена влада київського князя, а ключові державні рішення приймаються найвпливовішими князями на «снемах» (з'їздах).

Зупинимось детальніше на повноваженнях органів центральної влади. Князь.

1. Функції перших великих князів - організація дружини та військових ополчень; забезпечення кордонів;підкорення нових племен; збирання данини; зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантією, країнами Близького Сходу.

2. Київські князі спочатку відали київською землею (території полян).

3. Київський князь на першому етапі переважно судив своїх васалів, дружинників, оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки починала поширюватися на основну масу населення. Судочинство на основі норм звичаєвого права. Князівське законодавство - нерозвинуте.

4. У др. пол. ІХ - перш. пол. Х століття формується система посадництва. У «Повісті минулих літ» сказано, що князь Олег 34 повсюди в землях «посади мужи свои». Посадництво сприяло об'єднавчій політиці київського уряду; інтеграції місцевої і служивої знаті.

5. Проходив процес наділення тисяцьких, соцьких і десяцьких адміністративними, торговельно - поліцейськими, а з розвитком князівської юрисдикції - судово - адміністративними функціями. Так формувалася десяткова система управління.

6. З кінця Х століття відбулися зміни в організації влади великого князя, ускладнюються його функції. Великі князі не тільки «рядили» (управляли), а й багато уваги приділяли розгляду судових справ, придушенню народних повстань(1068, 1113 рр.).

7. У ХІ-ХІІ століттях особливо важливою стає законодавча функція.

8. Чіткішою виявляється релігійна функція (особливо після прийняття християнства)→ поширення Христової віри, врегулювання правового становища церкви, джерел її фінансування.

9. Формується нова система управління «кормління»(увесь апарат утримувався за рахунок місцевого населення). Про «корм» представникам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 К.П.; ст. 9, 10, 74 П.П.).

10. Зростає роль оточення князя - великих феодалів (бояр), «княжих мужів», які утворювали феодальну (княжу) раду і ще називалися «думцями».

Місцеві князі.

1. До серед. Х століття князі часто іменувалися також великими, визначаючи при цьому владу київського («сущие под рукою»). Сформувався своєрідний васалітет, що виник на основі данини.

2. Процес політичної консолідації, започаткували призначення у центрах князівств своїх синів (започаткував Святослав Ігорович).

3. Реформа Володимира Великого ліквідувала владу місцевих князів племен формуються відносини - васалітету - сюзеренітету, які регламентувалися договорами, або ж хрестоцілувальними грамотами.

4. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном «старійшинство». Його не слід ототожнювати з поняттям «єдиновладдя»,бо воно пов'язане з уявленням про першого серед рівних і аж ніяк не про єдиного носія влади (Л. Черепнин).

5. Економічна і політична влада місцевих князів у ХІ-ХІІ столітті настільки зростає, що їх володіння перетворюється у своєрідні держави у державі.

6. Десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими і десяцькими), що виросла з дружинної організації змінюється двірсько-вотчинною системою управління→ за цією системою не існувало різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя. Всі нитки управління сходилися у дворі князя (боярина).Нова система, на відміну від десяткової передбачала виокремлення місцевих органів управління (К.П. ст. 19-23; П.П. ст. 3, 12).

7. Найповажнішими посадовими особами були: воєвода, тіун (уніфікована назва князівських слуг) конюший; дворецький - огнещанин; стольник (відав продовольством);

Феодальні з'їзди - як результат послаблення влади київського князя і посилення влади земельної аристократії.

1. З'їзди (снеми) - вищі органи феодальної влади (Пашуто В.Т.).

2. Скликалися великим князем, брали участь місцеві князі, їхні союзники («брати»), васали («сини»), бояри, інколи церковна знать. 3. Повноваження: - прийняття нового законодавства; - розподіл ленів; - питання війни і миру; - зовнішньоторговельні питання. (Наприклад: Снем (з'їзд) 1072 р. у Вишгороді→ ухвалив Правду Ярославичів. Снем 1097 р. у Любечі→ визнав незалежність окремих князів( «каждо да держит вотчину свою»). Снем 1100 р. в Уветичах→ про розподіл ленів. Снеми 1101 р. на р. Золотче і 1103 р. у Долобську→ питання миру і війни з половцями). Віче. 1. Більшість дослідників поділяють точку зору В.Т. Пашуто, що дійшов висновку→віче (народні збори) - означаючи нараду взагалі вживався стосовно різнорідних явищ. Як один з найархаїчніших інститутів народовладдя, віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної демократії» (Київ - віче 1068 р., останнє - 1202 р.). 2. Функції віча: - комплектування народних ополчень; - вибори ватажків; 36 - питання врегулювання воєнних конфліктів; - неефективної внутрішньої політики князів. 3. Виконавчий орган віча→рада.

У ХІІІ столітті віча припиняють діяльність. (виняток – м. Новгород, Псков).

Верв.

1.Вервь→ сільська територіальна община орган місцевого самоврядування.

2. Територія кілька населених пунктів. Члени були пов'язані круговою порукою.

3. Верв була: а) колективним власником неподільних земель; б) реалізовувала норми звичаєвого права; в) захищала своїх членів і їх власність у конфліктах з держапаратом, феодалами, сусідніми общинами.

Збройні сили

1. Складалися з трьох основних частин: а) великокнязівська дружина; б) дружини місцевих князів та інших феодалів; в) найманих загонів.

2. На початках з дружини обиралися представники князівської адміністрації. Церква. 988 рік - прийняття християнства. Значення прийняття християнства: а) зовнішнє (цивілізована країна); б) внутрішнє (насамперед освячувати і зміцнювати існуючий громадський порядок). На думку дослідника В. Рички→ як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював ґрунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньовіччя перебувала завжди у єдності з релігійними поглядами. Таким чином, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямках: від системи управління, що випливала з військової організації - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Пройшовши тривалу еволюцію державний устрій Київської Русі не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

3. Суспільний лад Руси - України

Суспільний лад Руси - України: юридичне оформлення станового ладу (феодали (аристократія);вільні люди; напіввільні люди; невільники). За суспільним ладом Київська Русь була ранньофеодальним суспільством з пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. Основу суспільного ладу складала приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння феоду (уділу) та безумовного спадкового алоду (вотчини). Проходив процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп. Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: 1. Вільні люди→ аристократія, знать, люди (вільні общинники), духовенство, міщани, смерди (поземельно залежні селяни - общинники)→ усі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин.

Вільні общинники.

1. Основну масу сільського і міського населення становили «люди». У К.П. під цим терміном значаться селяни - общинники.

2. З початку сплачували данину з «диму» (дому), з розвитком феодальної власності на землю перетворюються на феодально залежних селян (державні селяни сплачували данину, яка залежала від кількості і якості землі; окремим феодалам примус до панщини чи збирання оброку).

Смерди.

1. За давньоруськими джерелами смерди в ХІ-ХІІ столітті становили значну частину напівселянського феодально залежного населення.

2. На думку Б. Рибакова у правовому статусі займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міністеріалів і «людьми» селянської общини.

3. Будучи особисто вільними, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю («село») за умови служби і сплати князю данини (ст. 90 П.П.)

4. Смерд міг і піднятися соціальною драбиною (міністеріалом),і опуститися (залежний закуп). У цілому, уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне правове розуміння їх правового становища. Напіввільні люди. Рядовичі (особи, що перебували у тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору - «ряду»). Закупи: а) одна з категорій рядовичів, які на умовах особистої застави брали в борг майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; б) працювали лише на полі господаря, без права його залишення. У випадку не виконання праці перетворювалися на раба. Вдачі: а) ці особи виявлені в одному із списків «Руської правди», дослідники вважають, що до них належали особи, які брали на борг хліб або зерно, певно, під відсотки; б) законодавець давав їм можливість погасити борг або відпрацювати його впродовж року. Залежне населення: Холопи: а) ними були люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочину, неповернення боргу (посаджені на землю раби), самопродажу, одруження з рабинею, закупи - втікачі; б) холопи («обель» - повний раб) не були суб'єктами злочину, не могли виступати свідками, їхнє життя захищалося лише стягненням урока. Челядь (дворові слуги) - особи, що потрапили в рабство в результаті полону. Особи, що перебували під опікою церкви: Задушні люди - холопи, яких господар за заповітом відпустив на волю. Прощеними - колись вільні люди, що стали холопами, а потім господарем були прощені. Ізгої (гоїти, жити) - вихідці з різних соціальних груп (осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочин, збанкрутілі купці тощо), які з одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. Таким чином, суспільство Київської Русі характеризувалося соціальною, економічною та правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю.

4. Проблема періодизації історії українського права

Право є частиною духовної культури українського народу і вивчення історії його розвитку може сприяти підвищенню рівня правосвідомості як частини свідомості народу. Рівень же свідомості народу є пропорційним рівню свідомості його еліти. Від еліти залежить і рівень розвиненості загального права народу. Від рівня свідомості еліти та її поведінки, від рівня розвиненості загального права у минулому залежить стан розвиненості права на сучасному етапі розвитку українського народу. В останні роки простежується закономірна тенденція, спрямована на розмежування історії української державності й національного права. На думку колективу авторів під керівництвом проф. О.Шевченка періоди розвитку української держави і українського права не співпадають, оскільки право закріплює ті відносини, які уже склалися у державі, хоча в окремих випадках воно може передувати розвиткові держави. Специфіка ж розвитку українського права, як стверджують автори, полягає в тому, що воно у багатьох випадках існувало і застосовувалось за відсутності української держави. Звідси, вищеназвані автори вирізняють лише шість основних періодів у розвитку українського права:

1) основні джерела - звичай і закон (IX - XIII ст.);

2) застосування звичаєвого права і польсько - литовського законодавства (XIV - сер. XVII ст.);

3) розвиток і застосування загального права і національного законодавства (сер. XVII - XVIII ст.);

4) період домінування закону як джерела права (XIX - поч. XX ст.);

5) період виникнення національного законодавства (1917-1920 рр.);

6) період виникнення і панування закону влади (1921-1991 рр.). Водночас, колектив двотомного академічного курсу ,,Історія держави і права України” (далі - ІДПУ) за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка називає двадцять п’ять періодів у розвитку Української держави та її права. Для значної частини сучасних дослідників ІДПУ (П. Захарченко та ін.) є прийнятнішим традиційний напрямок за яким - історія права та його інститутів розглядається у рамках розвитку окремих етапів української державності. Таким чином, вище викладені позиції необхідно враховувати при висвітленні особливості розвитку права Руси - України.

5. Джерела права Руси - України

Правова система Київської Русі грунтувалася на досить широкій базі загальних та на партикулярних законів. Джерелами, тобто засобами існування і виразу норм права були: • правовий звичай; • княжі угоди (міждержавні; між князями; князів з народом); • князівські устави (закони - землям, містам, окремим станам); • княжий урок (постанови і узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру); • церковні устави князів; • рецептовані (запозичені) джерела іноземного походження; • судовий (юридичний) прецедент (є згадка в збірниках права); •,,Руська правда” - збірник законів XI - XII ст. Характерними рисами розвитку права цього періоду були: - відсутність чіткого розмежування на галузі права; - об’єктами правовідносин були - рухоме і нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби; - суб’єктами правовідносин були лише вільні люди. Детальніше охарактеризуємо місцеві та іноземного походження джерела права. Місцеві джерела права. Ними на Русі були як звичай, так і закон. Найдавнішим джерелом права будь-якого народу, зокрема українського був звичай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У той час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як ,,правда”, ,,покон”, ,,закон”. Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові (нпр. «ПВЛ» Н. Літописця «мали звичаї свої і закони батьків своїх…»; договори київських князів з греками «за законом і за поконом мови нашої» та ін.). На думку О. Шевченка, звичай і закон у Київській Русі застосовувались на початках як однорідне поняття і означали правовий звичай. Поступово між ними з’являється різниця. Загалом правовим звичаєм є те, що має силу обов’язкової норми, але не санкціоноване державою. Форми звичаєвого права: • обряд ,,посадження князя на стіл” - символізує закономірність набуття влади; • ,,рукобиття” - символ укладення договору; • ,,покора” - обряд примирення вбивці з родичами вбитого; • прислів’я та приказки: - ,,молодий князь, молода і душа’’; ,,що вирішить місто, те й села будуть робити’’; ,, чоловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець’’; ,,молодшому синові батьківський двір, старшому новосілля’’; ,, договір дорожче грошей’’; ,,від суми і тюрми не зарікайся’’, ,, розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять’’. • давньоукраїнські пісні: ,,Ой що то за звір є, що син матір бере’’ (засуджується кровозмішення). Властивість звичаєвого права полягає в тому, що воно сприяє переходу від звичаю до закону, а тривалість його існування визначається відповідністю його нормам моралі і етиці та національному характерові (правосвідомість) народу. Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був ,,Устав і закон руський”. На його існування вказує згадка, що міститься у ст. 6 русько-візантійського договору 945 р. Писані норми права на Русі мали також форму договорів. В історичних і правових пам’ятках того часу вони називались ,,миром”, ,,рядом”. Відомі такі договори: - договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського стола. У період становлення держави (IX - XI ст.) укладались як усно, так і письмово. Від XII ст. договори оформлялись лише в письмовій формі. У них зазначались умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу та обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування. Зрештою, у формі договорів не тільки підтверджувалися, але й точніше формулювались існуючі норми звичаєвого права або ж встановлювались нові норми права. - договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико - правовій літературі часто згадується договір 907 р. Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не доведено реальності існування самого договору. Договір 911 р. містив зобов’язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов’язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні. Так, під час облоги Руссю Константинополя Візантія погодилася сплачувати данину по 12 гривень окремим руським містам у разі відмови князя Олега від військових походів проти неї. Оскільки до нас дійшов лише той текст, де містилися зобов’язання Візантії перед Руссю, а примірник із зворотними умовами назавжди втрачено, дізнатися про зобов’язання руських князів перед греками, природно, немає можливості. Договір 945 р. князя Ігоря є додатковим до договору 911 р. Його статті мають характер уточнень і доповнень спричиненими новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов’язань греків перед Руссю знайшли відображення в статтях які забороняли русичам боротися за Корсунську землю, зобов’язували надавати грекам військову допомогу. Договір 971 р. був самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь узяв односторонні зобов’язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними ,,мир і міцну дружбу”. Отже, ці договори мали чинність як на території Візантії, так і на території Київської Русі. В них містились норми тогочасного міжнародного права, а також норми давньоукраїнського цивільного, кримінального і процесуального права. - ,,Устави” та ,,Уроки” княгині Ольги (X ст.) були першими зразками князівської правотворчості. Урок означав ,,уректи”, тобто проголосити, висловити, а устав - ,,установити”, ,,постановити”. Уроки видавалися за власним бажанням княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, мали тимчасовий характер. Устави погоджувалися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою, і діяли впродовж усього періоду перебування князя при владі. Із цього виду джерел збереглися відомості про: - Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визначалися основи державного устрою та правового становища дружинників. - Устави князя Володимира (церковні) - конспективний кодекс церковного судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до XVIII ст.У його основі лежала грамота князя Володимира, написана на Кормчій книзі чи на окремому аркуші, який додавався до Кормчої книги. У ній підтверджувалися постанови візантійського імператорського законодавства про церкву і визначався обсяг візантійської церковної юрисдикції. Оригіналу тексту не існує. Його можна лише приблизно реконструювати. - Устав князя Ярослава (церковний) - пам’ятка церковного права, яка розкривала ідеї закладені в уставі князя Володимира. Він визначав церковну юрисдикцію у справах моралі, сім’ї та шлюбу, що стосувалися злочинів священників, членів їх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся. Пам’ятки іноземного походження. На Русі значного поширення набули рецептовані (запозичені) джерела права. Їхня поява була обумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнства у 988 р. Представники вищого духівництва, а де більшість складали греки, керувалися нормами візантійського права і , прибуваючи на Русь, приносили з собою правову свідомість, вироблену на батьківщині. Не знаходячи відповідних норм у місцевому законодавстві церковні ієрархи змушені були заповнювати прогалини відповідниками з візантійського права. Джерелами іноземного права були: - ,,Закон судний людем” - юридичний збірник, укладений болгарським царем Симеоном (893-927 рр.); був переробкою деякий 46 візантійських і давньоєврейських законів. Мав велике поширення на Русі; - ,,Номоканони” (на Русі називалися Кормчі книги) - юридичні збірники де містилися як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів про церкву. У руській церкві домінували два номоканони: Іоана Схоласта, що складався з 50 титулів (XI ст.) і номоканон із 14 титулів, що був укладений у XII ст і перероблений патріархом Фотієм 883 р. Оскільки руська церква до заснування власного патріархату в 1597 р. корилася константинопольському патріархові, вона повинна була користуватися єдиними церковними правилами. Відтак номоканони на Русі поширювались у слов’янських перекладах; - ,, Еклога” - офіційний законодавчий звід візантійського права XIII ст., пам’ятка законодавства іконоборців. Мала на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалося проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди послідовно, принцип рівності всіх перед законом; оплатність діяльності суддів; безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Звід значно пом’якшив відповідальність за злочинні діяння, зменшив жорстокість процедури страти. Законодавець відмовився від публічного спалення, розп’яття тощо. В цілому система покарань націлювалася на невідворотність і справделивість відплати за вчинені діяння. Від відповідальності звільнялися діти до 7 - літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюбно - сімейні відносини, зобов’язальне право, проблеми власності. Збірка наразилася на шалений спротив духівництва; зрештою, її було скасовано; - ,,Прохірон”(879 р.) Своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської імперії. Анулював низку положень ,,Еклоги”, змінив багато джерел права. У галузі спадкового права скасував інститут заповіту, збільшив розмір передшлюбного подарунку з боку нареченого тощо. Перекладені слов’янською мовою ,,Еклога” і ,,Прохірон” дістали на Русі назву ,,Градського закону”. Їхній текст час від часу доповнювався руськими правовими нормами, що відзначилися гуманнішим, ніж у Візантії, характером. Там, де у Візантії  застосовувалися смертельна кара або калічницькі покарання, у нас накладалися грошові штрафи на користь єпископа; - ,,Книги законні” - це переклад візантійських законів. Їхніми джерелами були закони візантійських імператорів, ,,Еклога” та ,,Прохірон”. На Русі з’явилися в кінці XII - на початку XIII ст. Основну увагу приділяли кримінальному праву, зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров’я, честі фізичних осіб.

6. «Руська правда»

«Руська правда» як пам’ятка і як джерело права (поява, списки і редакції, структура, практичне використання). ,,Руська правда” - перша відома юридична пам’ятка як українського, так і світового значення. Назва її означає ,,руський закон”, ,,право”, ,,справедливість”. Досі в наукових колах дискусійним залишається питання про її походження, появу найпершої редакції. Так, більшість сучасних дослідників пов’язують її появу з іменем Ярослава Мудрого; академік П.Греков відносить її створення до VII ст. н. е. Оригінал тексту не зберігається. Відновити ж текст зводу вдалося за рахунок численних (106) списків, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють ,,Руську правду” на три редакції :

1. Найдавніша або ,,Коротка правда” - VIII - IX ст., поділяється на кілька частин: - ,,Правда Ярослава”: • 18 статей, відноситься до першої половини XI ст. (князювання Ярослава Мудрого); • в основному присвячена кримінальному праву та процесу (ст.1-9 - злочини проти особи; ст.10-18-норми про злочини проти майнових прав і про способи відновлення права власності на рухомі речі). - ,,Правда Ярославичів”: • сини Ярослава продовжили збір і систематизацію норм права, і у 1068 р. ухвалено нову частину; • особливістю цієї частини була відсутність чітко впорядкованої системи, норми мали лише хронологічний зв’язок; • складалася з 23 статей (ст. 19 - 41), що доповнювали ,,Правду Ярославичів”, і були присвячені в основному злочинам проти особистих, майнових прав і деяким питанням кримінального процесу. 48 - ,,Покон вірний” - ст. 42, виданий у 30 - х роках XI ст.: • стосувався надходжень від штрафів, накладених за протиправні діяння; • винагород князівським слугам. - ,,Урок мостникам” - кін. XII - пер. чверть XIII ст.: • пам’ятка новгородського адміністративного законодавства (організація мостіння головних торгових магістралей Новгорода).

2. ,,Розширена правда”: • укладення її відносять до князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) або його сина Мстислава; • поділялася на дві частини: 2.1. ,,Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська”: - 52 статті - більшість норм ,,Короткої правди” доповнені нормами цивільного, кримінального, кримінально - процесуального права. 2.2. ,,Устав великого князя Володимира Мономаха”: - 53 - 121 статті; - норми цивільного, кримінального, процесуального права, питання шлюбно - сімейних відносин, спадщини, опікунства тощо.

3. ,,Скорочена правда”: • більшість науковців датують її XIV, XV і навіть XVII ст.; • вибірка галузевих (цивільних, кримінальних, канонічних) норм права для певних судів; • збереглася лише у двох списках. Таким чином, по-перше, ,,Руська Правда” виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки Руси - України; по-друге, як джерело права використовувалася в судах аж до кінця XV ст.; по-третє, статті кодексу, у зміненому і доповненому вигляді, стали основою нормативно-правових актів України, Литви, Росії.

7. Цивільно - правові норми «Руської правди»

Норми цивільного права Київської Русі чітко не окреслювали права власності в сучасному розумінні, позаяк ні суб’єкта, ні об’єкта речового права конкретно не було визначено. Земельна власність існувала у вигляді: • общинної (громади) власності і (базувалась на природному праві); • князівської (джерело поповнення: освоєння пустопорожніх земель і захоплення общинних); 49 • боярської і монастирської (князівських пожалувань). ,,Руська правда” розрізняє право власності і право володіння. Це власність князя, бояр, церкви на борті тощо, а володіння - власне фактичне користування якоюсь річчю. У ролі суб’єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Отже є підстави говорити як про індивідуальне так і про громадське право власності. Об’єктом права власності були одяг, земля, будинок, раби, худоба речі тощо. Приватна власність, її охорона - одне із призначень ,,Руської правди”, яка закріплювала штрафні санкції (ст. 71 П.П. - за знищення знака власності - 12 грн.), розмір яких залежав від виду і кількості вкраденого, місця вчинення злочину. Зобов’язальне право. Договір - це домовленість (письмова чи усна) між двома чи кількома особами, або між особою і представником державної влади. У Київській Русі були відомі такі види договорів: - договір міни; - договір купівлі - продажу; - договір поклажі; - договір позики; - договір особистого найму. Спадкове право. ,,Руська правда” знала успадкування як за законом так, і за заповітом: - за законом родове майно могли успадкувати лише сини; - батьківський двір без розподілу обов’язково діставався молодшому сину (принцип мінорату), в разі відсутності сина майно переходило до братів. Дочки спадкоємцями не вважалися, а отримували посаг вступаючи в шлюб; - лише власність бояр і дружинників, які не мали синів, могла дістатися донькам (право - привілей); - неповнолітніми дітьми померлого та їхньою приватною власністю порядкували опікуни - мати, близькі родичі; - за нормами руського права до спадкоємців переходили і боргові зобов’язання спадкодавця (досі чітко не відомий механізм повернення боргу при наявності кількох претендентів); 50 - із прийняттям християнства, статті ,,Руської правди” закріплюють ще одного обов’язкового спадкоємця за законом, якому передавалась частина спадку - церква.

8. Правове регулювання шлюбно - сімейних відносин

Характерною рисою формування норм шлюбно - сімейного права на Русі стало, по - перше, поєднання місцевих правових звичаїв і привнесених з кінця X ст. християнських, по - друге, на відміну від візантійських церковних норм, що регулювали сімейні відносини, і за певні правопорушення передбачали смертну кару чи покалічення, руська система покарань була значно гуманнішою (ліберальною). Тобто нею передбачалося покаяння (епітимійні санкції) та грошові штрафи. - Шлюб як і розлучення, монопольно здійснювався церквою. («Без вінчання одруження є незаконним і неблагословенним»). - Шлюбний вік: хлопці (чол.) - 15 р.; дівчата (жін.) - 13 р. - Заборонялося більше двох разів одружуватись. - Приводом для розлучення в більшості були провини жінок. Умови за яких жінка могла подати на розлучення: а) великі борги чоловіка (неплатоспроможність); б) зловживання спиртними напоями. Водночас, своїй першій дружині чоловік мав сплатити значну матеріальну компенсацію і штраф на користь церкви. Канонічне право на Русі забороняло двоєженство, одруження кровних родичів, шлюби християн з іновірцями. Отже, шлюбно - сімейні відносини в Київській Русі несли на собі вагомий вплив християнських моральних засад, тим самим церква зміцнювала сім’ю, сприяла утвердженню одношлюбності й подружньої вірності.

9. Кримінально - правові норми «Руської правди»

Характерні риси розвитку карного права Київської Русі: По - перше , карне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного карного права , коли реакція на злочин і судочинство належали самому скривдженому шляхом помсти (таліону) та викупів (компенсації) до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій; по - друге, об’єктом і суб’єктами злочинів визнавалися лише вільні люди; по - третє, відсутність дефініції самого злочину. Під злочином ,,Руська правда” розуміла ,,обіду”, ,,кривду” (канонічне право - ,,гріх”). 51 ,,Руська правда визнавала такі види злочинів: 1) проти життя (ненавмисне і навмисне убивство, або розбій, з наміром і без наміру); 2) проти тіла (каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої); 3) проти честі і свободи (удар мечем у піхвах або рукояткою); 4) проти майна (крадіжка, або татьба, грабунок, чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство); 5) проти громадських інтересів: а) проти релігії (чарівництво, волхвування, богохульство і ін.); б) проти родини (двоєженство та двоємужництво, кровомішання, перелюбство); в) проти моралі (згвалтування, статеві збочення). 6) злочини проти держави (в ,,Руській правді" не згадувались, але в Іпатіївському літописі йшлося про повстання киян 1067 р.). Система покарань. По - перше, ,,Руська правда” не знала смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння). Також літописні джерела, Києво - Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішання, утоплення, спалення. На нашу думку існують два підходи; з одного боку, смертна кара на Русі була настільки звичною справою, що законодавець не вважав за потрібне згадувати про неї, з іншого боку, значно ефективнішою була система майнових (фінансових покарань) По - друге, в XI ст. держава, в інтересах привілейованих верств скасувала систему кровної помсти. «Руська правда» як санкцію за злодіяння називає: • грошові викупи (відшкодування збитків); • публічні кари: а) потік і пограбування (позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія та його сім'ї; карали конокрадів, паліїв, розбійників); б) віра (грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 грн. Відома, з появою права - привілею і подвійна віра (80 грн.); при пом'якшувальних обставинах полувіра (20 грн.) а при невиявленні злочинця - дика віра з усієї общини. 52 в) продажа ( штраф за правопорушення: а) тяжкі злочини - 12 грн.; б) інші злочини - 3 грн.; в) малозначні - 60 кун.). г) урок (грошова компенсація потерпілим від злочинів. Визначалася судом індивідуально). д) головщина (грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого; на думку вчених відповідала розміру віри). ,,Руська правда” не згадує про злочини проти церкви, проте церква теж мала свою систему покарань, яку накладала на злочини, котрі потрапляли під її юрисдикцію (Церковний Статут В. Великого виділяє такі як церковну татьбу; приведення в церкву тварин та птахів; про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво), а саме: - епітимії (покаяння); - штрафи від 1 до 5 грн. золотом; - членоушкоджувальні покарання; - тюрма (в’язниця).

10. Судова система та судочинство (процес) в Київській Русі

Характерні риси судової системи в Київській Русі: по - перше, судова система пройшла тривалий період формування - від общинно - вічових до державних; по - друге, судівництво давньокиївської держави було розвинено слабо, про що свідчить: а) невіддільність судової влади від адміністративної; б) непостійний тимчасовий склад суддів; в) відсутність централізованої єдиної системи судових органів. У цілому усі суди в Київській Русі можна об’єднати в три групи: I. Державні (публічні): 1) Князівський (княжий) суд (здійснював сам або призначені ним судді (посадники, тисяцькі, тіуни); як правило здійснювався коли хоча б одна сторона належала до привілейованого стану). 2) Вічовий суд (найважливіші питання життя держави (ополчення) та громади (розподіл землі, межові спори і т. п.). 3) Громадський (народний) суд (здійснювався вервним старостою та старцями; розглядав усі цивільні та карні справи. II. Приватні суди (панські, домініальні; здійснювали судочинство над своїми залежними людьми). III. Церковні (духовні) суди (існували в єпископствах і очолювались ними; їх юрисдикція поширювалась як на духовенство, їх родини, церковну прислугу, християн - віруючих). Характерні риси судочинства (процесу) в Київській Русі: по - перше, пройшов еволюцію від право - приватного до публічного і був покликаний визначати права сторін (осіб), забезпечити їх охорону та виконання. по - друге, процес мав звинувачувально - змагальний характер (слово проти слова). Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвиненістю державного механізму; по - третє, форми розшукового (слідчого) процесу використовувались у справах про злочини, які зачіпали інтереси пануючого класу. Розшук злодія був справою позивача. Елементами розшукового процесу були: ,,заклик”, ,, звід”, ,,гоніння сліду”. Слідство і розшук починалися з закличу - оголошення потерпілим на площі про зникле майно. У разі коли відповідач заперечував власну причетність до злочину, починався звід - мав указати на того, у кого придбав украдене. За межами міста (чи общини) звід вівся лише до третьої особи, яка платила віру, а далі самостійно вела розшук. ,,Гоніння сліду” - розшук потерпілим злодія по ,,гарячих слідах”. У цілому результати закличу, зводу і гоніння слідом використовувалися в судах як докази і підстава для винесення вироку.

11. ПЕРШОДЖЕРЕЛА

1. Гавриленко О.А. Історія держави і права України: стародавня
доба : Навчальний посібник. – Харків: ХНУВС, 2011. – 64с.
2. Держава і право. Збірник наукових праць. Режим доступу:
www.nbuv.gov.ua/portal/soc.../index.html
3. Захарченко П. Історія держави і права України: [підручник]/ П.
Захарченко. – К. : Атіка, 2004. – 368 с.
4. Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. :
МАУП, 2007. — 552 с.
5. Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид.
вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А.Й.Рогожин, М.М.Страхов,
В.Д.Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України
А.Й.Рогожина. — К.; Ін Юре. — 1996. — 359 с.
6. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид.
вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А.Й.Рогожин, М.М.Страхов,
11
В.Д.Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України
А.Й.Рогожина. — К.; Ін Юре. — 1996. — 430 с.
7. Історія держави і права України: Підручник / А. С. Чайковський
(кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О. Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За
ред. А. С. Чайковського. — К: Юрінком Інтер, 2003. — 412 с.
8. Історія державності України : експериментальний підручник / За
заг. ред. Бандурки О.М., Ярмиша О.Н. – [кол. авторів: В.А. Греченко,
О.А.Гавриленко, М.М. Столбуненко. та ін.]. - Х. : ТОВ «Одісей»,2004. –
608 с.
9. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права
України.— 2-е вид. доповнене. — К.: Україна, 2002.— 427 с.
10. Тєлькінєна Т.Е. Практикум з історії держави і права України. –
Дніпропетровськ, 2008.