Лекційні матеріали 7

1. Сутність ринкової саморегуляції та методів державного регулювання цін

Механізм вільного ціноутворення є головною ознакою ринкових відносин. Ринкова економіка об'єктивно вимагає впровадження вільних цін, які встановлюються суб'єктами ринку в умовах конкуренції з урахуванням співвідношення попиту і пропозиції та інших факторні, зумовлених дією об'єктивних законів ринку.

У міжнародній практиці ступінь розвитку вільного ціноутворення суттєво відрізняється на різних видах ринків. Так, на ринку готельних і туристичних послуг в основному застосовуються вільні ціни та договірно-контрактне ціноутворення, тоді як на ринку енергетичних ресурсів — ціноутворення, що здійснюється під безпосереднім державним (муніципальним) контролем.

В умовах вільного та договірно-контрактного ціноутворення ринок функціонує як саморегульована система, яку визначають три взаємопов'язані і взаємозалежні складові — попит, пропозиція, ціна.

Пряме втручання держави у функціонування будь-якої з цих трьох складових порушує усталений зв'язок між ними, руйнує ринок, а тому вважається неприпустимим. Ціни встановлюються й регулюються суб'єктами ринку в основному через попит та пропозицію у певних межах: максимальна ціна визначається рівнем попиту споживачів на товари чи послуги, а мінімальна — розміром індивідуальних втрат виробництва та реалізації товарів і послуг.

Але ринок — це не лише цілісна система з високим ступенем взаємо­зв'язку її складових. Як система, складові якої перебувають у постій­ному русі, ринок потребує постійного регулювання. Внутрішні пропорції складових ринку забезпечуються в основному шляхом його саморегулювання.

Головна мета внутрішнього саморегулювання ринку — встановлення ринкової рівноваги між обсягом попиту і пропозиції послуг.

Ціна ринкової рівноваги — це ціна, що врівноважує попит і пропозицію на ринку й встановлюється за повної їх відповідності. На схемі представлені основні принципи формування ціни попиту та ціни пропозиції товару на конкурентному ринку.

Принципи формування ціни товару (послуги):

Ціна пропозиції

Ціна попиту

 Не може бути вищою за максимум фінансових можливостей покупців

Впливає на обсяг попиту у зворотному порядку

Залежить від кількості покупців на ринку

Залежить від якісних власти­востей та від стадії життєвого циклу товару чи послуги

Може бути диференційована для різних сегментів ринку (груп споживачів з різною платоспроможністю)

Але ціна ринкової рівноваги як кінцева мета ринкової саморегуляції І ринку встановлюється рідко, враховуючи, що складові ринку перебувають у постійному русі й потребують постійного регулювання.

Регулювання цін на товари і послуги конкурентного ринку методом ринкової саморегуляції здійснюється на основі детального дослідження попиту, його цінової та нецінової еластичності та інших принципів формування ціни попиту та ціни пропозиції.

Але механізм саморегулювання ринку товарів і послуг не дозволяє повною мірою оптимізувати його розвиток та забезпечити максимальний ефект діяльності його учасників, тому що не взмозі самостійно подолати негативні тенденції, пов'язані з монополістичною діяльністю його учасників та активним впливом інших факторів зовнішнього середовища.

У зв'язку з цим розрізняють дві системи регулювання ринку:

• систему ринкової саморегуляції;

• систему державного регулювання.

Предметом державного регулювання ринку насамперед є прийняття законів, які, з одного боку, гарантували б рівноправні умови для всіх функціонуючих на ринку суб'єктів, надавали б їм економічної свободи, ставали б на перешкоді монополізму, недобросовісної конкуренції, а, з іншого, — дозволяли б поповнювати державний бюджет, вирішував її соціальні проблеми, підвищувати якість та конкурентоспроможність вітчизняних товарів та послуг. Значна роль належить державі саме в регулюванні цін на товари й послуги як економічними, так і адміністра­тивними методами.

Економічні  Здійснюються за допомогою економічних важе­лів: податки, (в т. ч. універсальні та специфічні акцизи), створення відповідної законодавчої бази щодо методик формування цін, платоспроможності покупців тощо

Адміністративні  Встановлення фіксованих й регульованих цін на окремі товари та здійснення контролю за ними, надання дотацій, компенсацій, антимонопольні заходи тощо

У нашій країні на певних етапах її розвитку застосовувались різні методи проведення державної цінової політики для стабілізації економіки через зміни у системі ціноутворення, а саме:

-           зниження цін при відносно невеликих темпах зростання доходів населення. Така політика проводилась в нашій країні у 1947 - 1954 рр , коли зниження цін здійснювалось щорічно або кілька разів на рік.

Така політика сприяла нарощуванню темпів економічного зростання та відбудові народного господарства у післявоєнні роки;

-           зростання грошових доходів населення й насамперед заробітної плати при відносно стабільних цінах або при їх незначному зростанні, що було характерним для періоду з середини 50-х років і до 1990 р., але негативний фактор збереження постійних цін полягав у тому, що при тривалому періоді їх існування відбувався підрив ціни від реальної вартості товару, від пропорцій світових цін, й відтак ціни перестали виконувати свої функції;

-           зростання роздрібних цін за темпами, які значно випереджали темпи зростання грошових доходів населення. Цей процес у країні було впроваджено з 1992 р. з метою вилучення зайвих грошових коштів у населення для того, щоб привести їх у відповідність до реальної матеріально-речової маси. Крім того, необхідно було захистити національний ринок, враховуючи впровадження вільних цін у Росії. Але при цьому стрімке зростання інфляції призвело до зниження життєвого рівня населення, падіння обсягів виробництва та під­вищення соціальної напруги.

Слід підкреслити, що з 1992 р. в Україні впроваджена лібералізація цін без створення відповідних умов, насамперед, за відсутності вільної конкуренції й монополістичного становища багатьох підприємств, що дало їм право встановити надмірно високу норму рентабельності. Деякі підприємства за рахунок зростання цін намагались «залатати» всі прорахунки у своєму господарстві, і в результаті, зростання цін призвело до різкого спаду виробництва та зниження життєвого рівня населення. Нові ціни в ході «лібералізації» не стали вільними, їх диктували монополістичні структури. Якщо раніше цей процес контролювала держава то тепер все було віддано на відкуп керівникам монополістичних підприємств і об'єднань.

Перехід до ринкових відносин в Україні передбачає, насамперед, створення умов для конкуренції, а для цього потрібно завершити демонополізацію економіки через роздержавлення й приватизацію державної власності. Крім того, як свідчить досвід, вільні ціни успішно функціонують там, де існують не лише умови для розвитку конкуренції, й постійно підтримується рівновага між попитом і пропозицією. Таким чином, можна сформулювати цілі та пріоритети національної цінової політики України в період становлення ринкових відносин.

Орієнтація на пропорції світових цін

Цілі та пріоритети національної цінової політики України в період становлення ринкових відносин

Посилення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів

Забезпечення мінімальних соціальних гарантій та соціального захисту найбільш вразливих верств населення

Усунення деформації цін на різні види продукції та послуг

Підвищення платоспроможного попиту населення

Стримування інфляційного зростання цін

Схема 18. Цілі та пріоритети національної цінової політики України в період становлення ринкових відносин

В перші роки переходу до ринку в Україні, коли відбулась значна розбалансованість економіки, роль держави полягає у створенні та забезпеченні нормальних умов ринкового розвитку. На це спрямована підтримка підприємництва, прийняття антимонопольного законодавства та інших рішень, в тому числі спрямованих на встановлення товаровиробниками оптимальних цін, надання їм методичної допомоги, розробка правових норм щодо ціноутворення. Головна мета державного регулювання цін в Україні — запобігти інфляційному зростанню цін, яке може виникнути через стрімке зростання цін на сировину та паливо, монополізм виробників; сприяти поширенню нормальної конкуренції, зорієнтованої на використання досягнень науково технічного прогресу. Важливим завданням є також досягнення певних соціальних гарантій, зокрема, підтримання прожиткового мінімуму, забезпечення можливості отримання достатньої кількості товарів і послуг першої необхідності.

Слід відмітити, що згідно з Законом «Про ціни і ціноутворення»

В Україні, як і в інших країнах світу, діють вільні ціни (встановлені підприємцями самостійно), регульовані ціни (ті, що мають певні обмеження: встановлений державою граничний рівень рентабельності чи ніпельних надбавок, зміна яких підлягає декларуванню тощо) та фіксовані ціни (ті, що встановлюються органами державної виконавчої влади і місцевого самоврядування — переважно на продукцію природних і штучних монополій). 1 хоча в умовах ринкових відносин переважають вільні ціни, їх не можна вважати цілком вільними, враховуючи, що значна частка в ціні належить загальнодержавним та місцевим податкам і зборам. Крім того, слід враховувати, що ціни на продукцію, товари і послуги різних галузей народного господарства тісно взаємо­пов’язані й взаємозумовлені та складають єдину систему народногосподарських цін. Так, підвищення цін в базових галузях промисловості, наприклад, в електроенергетиці, миттєво відбивається в цінах на споживчі товари і послуги, а через деякий час повертається до базових галузей у вигляді інфляційного зростання цін на сировину.

Слід підкреслити, що важливим фактором диференціації цін на товари і послуги та водночас важливим інструментом державного регулювання цін є сертифікація товарів і послуг — встановлення їх відповідності певним якісним параметрам.

Розглянемо особливості державного регулювання цін на споживчі товари й послуги, в тому числі на послуги гостинності та туризму в Україні та в інших країнах світу.

2. Цінові податки як інструменти державного регулювання цін, їх характеристика та законодавча основа

Непрямі податки є надійним засобом мобілізації коштів до державного бюджету, але вони підвищують ціни товарів і послуг і є податком з населення.

Основними видами непрямих (цінових) податків є: акцизи (специфічні та універсальні), фіскальні монополії, мита.

Специфічні акцизи включаються до ціни окремих товарів. Як правило це товари, рівень споживання яких є мало еластичним до ціни. Найзначнішими є акцизи на спиртне, бензин, тютюнові вироби.

Відповідно до чинного законодавства в Україні акцизний збір (АЗ) — непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. Ставки АЗ є більш низькими на товари вітчизняного виробництва й більш високими на імпортні товари. Головною метою такої дифе­ренціації податкових ставок є підтримка вітчизняного виробника. До основних підакцизних товарів відносяться також автомобілі, ювелірні вироби, натуральна шкіра, хутра та ін.

Універсальні акцизи містяться в цінах на всі товари і їхня роль у формуванні доходів бюджету постійно зростає. Так у країнах ЄС частка специфічних акцизів скоротилася з 1965 по 1990 рр. з 20,2% до 12,4%, а частка універсальних акцизів зросла з 13, 5% до 15,5%.

Найпоширенішою формою універсального акцизу в усьому світі є податок на додану вартість (крім Австрії, США і Швеції), який коли­вається від 5 до 38% вартості товарів і послуг (основна, стандартна ставка в середньому в Європі коливається від 14 до 20%, підвищена ставка від 21 до 38% (Італія), знижена — від 4 до 7% (4 — Італія; 5,5 - Франція; 7 — Німеччина).

Фіскальні монополії являють собою податки на товари й послуги широкого вжитку, які належать до об'єктів державного виробництва й торгівлі (державні монополії).

Мито — податок на імпортні, експортні та транзитні товари і послуги. Розрізняють мито:

• фіскальне (для збільшення доходів бюджету);

• протекційне (захист внутрішнього ринку);

• антидемпінгове (різновид протекційного);

• преференційне (пільгове).

У високорозвинених країнах значення мита як джерела бюджетних надходжень постійно знижується внаслідок поширення інтеграційних процесів (у США в надходженнях федерального бюджету в 1990р.- 1,6%).

В Україні мито використовувалось для запобігання вивезенню товарів. У 1993 р. було запроваджене митне оподаткування експорту. Все більшого значення набуває імпортне мито.

Податок з обігу — це основний вид непрямих податків і форма мобілізації доходів у бюджет. Він включається до ціни на товари та послу  й повністю перекладається на споживача. Податку з обігу належить провідне місце серед непрямих податків у США та Канаді, а в західно європейських країнах та Японії — податку на додану вартість. При вилученні податку з обігу оподатковується вся валова виручка від реалізації товарів та послуг. У СРСР податок з обігу сплачувався в основному з товарів масового споживання і коливався від 2 до 10%. На горілчані та тютюнові вироби він становив у ціні товару 80%. При вилучені податку на додану вартість оподатковується різниця між виручкою та сумою витрат на сировину, напівфабрикати й послуги, отримані від постачальника. По суті при цьому оподатковується новостворена вартість (V + М).

В Україні з 1992 р. замість податку з обігу введений податок на додану вартість , але його ставка була надто високою — 28% (з 1995 р. — 20%), що стало одним з факторів зростання цін і зниження життєвого рівня населення. Цей вид податку поширюється не лише на додану вартість реалізації товарів, робіт і послуг, але й на обіг по бартеру й на безоплатне передання продукції будь-кому (в цьому разі її оцінюють за дрібними цінами), що можна вважати суттєвим резервом щодо подальшого зниження цін.

Податок на додану вартість (ПДВ) в Україні сплачується на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг. При цьому використовується уніфікована ставка податку (20% або 0%) та недостатньо широкий перелік податкових пільг.

Основним Законом України, який регулює відносини з оподаткування є Закон України «Про систему оподаткування». На його основі встановлюються, скасовуються й розмежовуються податки, збори та платежі, призначені для центрального й місцевих бюджетів.

Відповідно до цього закону, основними загальнодержавними податками. прийнятими за рішенням Верховної Ради України, є податок на прибуток підприємств і організацій, податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, прибутковий податок з громадян, державне мито, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін. З метою наповнення місцевих бюджетів сплачуються місцеві податки й збори — обов'язкові платежі, що встановлюються сільськими, селищними, міськими Радами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.

Підприємства готельного господарства сплачують специфічний місцевий збір до місцевих бюджетів — готельний збір. Платниками готельного збору є фізичні особи, які проживають в готелях, кемпінгах, мотелях та інших приміщеннях готельного типу усіх форм власності, юридичні особи, що орендують зазначені приміщення. Ставки готельного збору в Україні встановлюється у високих розмірах — 10 - 20% від вартості розміщення або від вартості оренди готельного фонду (без вартості додаткових послуг і податку на додану вартість) за добу, що слід вважати зовнішнім (незалежним від якості роботи під­приємств готельного типу) фактором зростання готельних тарифів.

За своєю суттю готельний збір відрізняється від податку на додану вартість тим, що він повинен стягуватись одноразово (за першу добу проживання) та має суто цільове спрямування щодо використання - на потреби розвитку готельного господарства міста.

На жаль, в Україні готельний збір нараховується за кожну добу проживання, в тому числі й за неповну, і перераховується до місцевого бюджету готелями, кемпінгами, мотелями, гуртожитками для приїжджих та організаціями, яким належать приміщення готельного типу. Детальний аналіз цієї проблеми наведено далі.

У групі податків, зборів та інших податкових платежів, що входять до складу витрат обігу, головне місце посідають: внески до пенсійного .фонду України, внески до фондів соціального страхування, медичного страхування, захисту населення від безробіття, відрахування та збори на будівництво, ремонт та утримання автомобільних шляхів, податок з реклами

У групі обов'язкових платежів, що в межах нормативів (лімітів) сплачуються за рахунок витрат обігу, а понад нормативи — за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, слід визначити такі:

• плата за спеціальне використання природних ресурсів;

• плата за забруднення навколишнього середовища.

3. Оподаткування підприємств готельного господарства

На ціноутворення в готелях України, як і в інших країнах світу, суттєво впливають законодавчі акти, які визначають особливості державного регулювання цін.

Підприємства готельного господарства України сплачують 10 основних видів загальнодержавних податків і обов'язкових платежів, а саме:

-       податок на додану вартість;

-       акцизний збір;

-       податок на прибуток підприємства;

-       податок на доходи фізичних осіб;

-       мито;

-       державне мито;

-       плата (податок) за землю;

-       податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

-       відрахування на соціальні заходи від фонду оплати праці;

-       плата за торговий патент та на деякі види підприємницької діяльності.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. За даними міжнародного досвіду, можливі різні варіанти встановлення місцевих податків:

1. У вигляді надбавок до загальнодержавних податків;

2. Введення місцевих податків за переліком, встановленим вищими органами влади, а вибір податків здійснюється місцевими органами. При цьому можуть застосовуватись як єдині ставки, передбачені загальнодержавним законодавством, так і диференційовані, що встановлюються кожним місцевим органом влади чи управління. 

3. Можливе впровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.

Характер встановлення місцевих податків залежить від рівня розвитку місцевого самоврядування й самофінансування, від того, який принцип покладений в основу побудови бюджетної системи — єдності чи автономності (повної чи обмеженої). Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим ширша автономність місцевих бюджетів і самофінансування регіонів.

До основних видів місцевих податків і зборів у готельному господарстві України відносять 4 з них, а саме:

1.До місцевих податків:

• податок з реклами;

• комунальний податок.

2.  До місцевих зборів:

• готельний збір;

• збір за паркування автотранспорту.

 У зв'язку з тим, що податків багато, вони суттєво впливають на ціни та на основні показники діяльності готелів. Можна твердити, що політика держави щодо суб'єктів підприємництва відслідковується у законах, які створюються з метою регулювання (у т. ч. сприяння, обмеження, спрямування й таке інше) підприємницької діяльності. А це означає, що аналіз самих законів, якими керуються підприємці у своїй роботі, дає можливість визначити особливості їх функціонування й прогнозувати розвиток як окремих підприємств окремих галузей, так і економіки в цілому.

На цінові податки (податок на додану вартість і готельний збір) припадає більше ніж 2/3 загальнодержавних податкових платежів і місцевих зборів.

У загальнодержавній системі податків і обов'язкових платежів, які сплачують підприємства готельного господарства в Україні, найбільш вагоме значення мають податок на додану вартість і податок на прибуток. Слід зазначити жорстку уніфікацію розмірів цих податків щодо всіх підприємств готельного господарства й практично повну відсутність будь-яких податкових пільг.

На сучасному етапі з усієї сукупності підприємств, які надають готельні послуги в Україні, у пільговому становищі перебувають лише підприємства, які мають право й можливість реалізувати послуги іноземних громадянам, що створює для них низку економічних переваг: можливість формування спеціальних валютних фондів, які забезпечують розвиток власної матеріально-технічної бази на більш високому якісному рівні й підвищення кваліфікації робітників шляхом стажування за кордоном, а відтак підвищення прибутковості за рахунок досягнення більш високого рівня сервісу й комфортності. Високий ступінь залежності розмірів додатково отриманих доходів від загальної чисельності іноземних клієнтів стимулює дані підприємства інвестувати отримані кошти у подальший виробничий розвиток. Решта підприємств, які не мають об'єктивних умов для обслуговування іноземців і не мають валютних рахунків, позбавлені будь-якої економічної підтримки. Врешті, зношені основні фонди багатьох із них не забезпечують умов для створення достатнього рівня сервісу, що зменшує попит і послуги проживання, а, отже, негативно, впливає на кінцеві показники фінансово-експлуатаційної діяльності. Створення сприятливих економічних умов функціонування для всіх підприємств готельного господарства, потребує удосконалення системи їх оподаткування.

У системі заходів податкового характеру, спрямованих на прискорення відновлення основних фондів, може стати суттєвим позитивним фактором прийняття рішення про звільнення низькорозрядних підприємств готельного типу (без категорії та однозіркових), а також малих підприємств від готельного збору та від податку на додану вартість, у розмірі 50% від базової ставки (діюча ставка ПДВ — 20%), тобто встановлення ставки ПДВ на рівні 10%, а готельного збору — не більше, ніж 5%. Таким чином, ці підприємства будуть поставлені у відносно рівні економічні умови з групою високорозрядних підприємств, які обслуговують значну частку іноземних клієнтів. Запропонований розмір ПДВ базується на дослідженнях, проведених у підприємствах готельного господарства м. Києва та на досвіді застосування податкової політики в державах з розвинутою індустрією гостинності й туризму.

Так, в усіх країнах — членах ЕС серйозна увага приділяється розробці податкової політики, яка б стимулювала розвиток підприємництва у готельному секторі економіки. З цією метою застосовується так зва­ний зменшений (на відміну від стандартного) розмір податку на додану вартість для більшої кількості підприємств. Розмір його коливається від 5,5% у Франції до 10% в Ірландії. Однак високорозрядними готелями (люкс-готелі, 4-5-зіркові), цей податок сплачується у стандартному розмірі й коливається в різних країнах від 12% в Іспанії до 22% у Данії   (табл. 1).

Таблиця 1

Розміри податку на додану вартість у готелях країн Європейського Економічного Співтовариства

**** чотиризірковий готель.

***** п'ятизірковий готель.

Відсутність достатнього капіталу у більшості населення України, дорожнеча щодо залучення позикового капіталу, значний ризик щодо банкрутства є головними причинами гальмування розвитку приватного підприємництва у сфері готельного господарства в Україні. Їх питома вага у загальній кількості готелях складає близько 4%. Якщо за ціновими характеристиками й рівнем сервісу ці підприємства успішно контролюють з великими та середніми, то за вартісними показниками господарської діяльності значно відстають від них.

Необхідність утворення нових малих підприємств на ринку послуг цінності та підтримки діючих вимагає розробки комплексу заходів щодо розвитку малого бізнесу в сфері готельного господарства. У розвинутих країнах існує розгалужена мережа державної підтримки малого і середнього бізнесу, яка складається з урядових, змішаних і приватних організацій. Вони діють як на комерційній основі, так і на основі бюджетного фінансування. Цікавим є досвід Франції щодо державної підтримки малих і середніх підприємств. Малі й середні підприємства у Франції можуть одержувати декілька видів допомоги, які можна згрупувати за різними ознаками й критеріями: заходи загальнонаціонального й регіонального характеру, організаційні або функціональні (фінансування, інновації тощо).

Основними формами державної допомоги у вигляді пільг податкового характеру у Франції є:

1. Повне звільнення нових підприємств від податку на прибуток впродовж перших двох років, на 75% — на третьому, на 50% — на четвертому й на 25% — на п'ятому році діяльності.

2. Звільнення впродовж перших двох років роботи від сплати податку на землю.

3. Знижки з податків для підприємств у разі збільшення їхнього капіталу або спрямування коштів на науково-дослідні роботи, на професійну підготовку кадрів, на поширення діяльності на іноземний ринок.

Певний досвід підтримки малих підприємств нагромаджено у країнах СНД. На жаль, що стосується фінансової допомоги, на сучасному етапі жодна з можливих форм не застосовується в Україні. Програма державної підтримки малого підприємництва у сфері готельного господарства  України повинна враховувати всі можливі шляхи надходження фінансових коштів і передбачати заходи щодо забезпечення умов їх активного залучення.

Однією з найважливіших і найскладніших проблем оподаткування є тема встановлення податкових ставок. Саме недосконалість ставок може порушити як фіскальну значимість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Встановлення ставок податків може базуватись на емпіричному методі й економіко-математичному моделюванні. Суть емпіричного методу, який орієнтується здебільшого на фіскальну функцію податків, полягає у визначенні ставок на базі існуючого досвіду оподаткування з урахуванням забезпеченості видатків держави й впливу кожного податку на фінансові ресурси платників. Суть методу економічно-математичного моделювання полягає в розробці математичної моделі, яка враховує всі інтереси платника і визначальні (в основному саме визначальні) фактори, що діють у сфері стягнення того чи іншої податку. Крім двох названих наукових методів, у податковій практиці використовується також суто інтуїтивний підхід до ставок. Він базується на прогнозах і вольових рішеннях тих, хто ці ставки розробляє й затверджує.

Для удосконалення податкового механізму необхідно внести зміни і до порядку нарахування та стягнення місцевих податків і зборів. Зокрема, доцільно, щоб місцеві податки і збори, затверджені Верховною Радою України, сплачувались до бюджету за встановленими диференційованими та гнучкими ставками. Місцевими органами влади повинно бути прийняте рішення про їх введення з чітким визначенням кола платників, розмірів ставок, строків сплати і пільг. Надходження до бюджету місцевих податків і зборів стримується також тим, що за окремими рішеннями значні їх суми зараховуються не до бюджетів, а до позабюджетних фондів, на поточні рахунки органів виконавчої влади й рахунки господарських органів. Це вимагає посилення контролю за правильністю сплати податків і зборів, за їх ефективним бюджетним використанням на соціально-економічні потреби, в тому числі на розвиток матеріально-технічної бази та інфраструктури готельного господарства.

Отже, система оподаткування українських готелів потребує суттєвого удосконалення. Цю роботу слід вести у таких напрямах:

1) Звільнити низькорозрядні підприємства готельного типу (без категорії та одно-, двозіркових, яких переважна більшість на нашому ринку) від податку на додану вартість у розмірі 50% від діючої нині базової ставки, тобто встановлення її на рівні 10%. Таким чином, усі підприємства будуть поставлені у відносно рівні економічні умови з групою високорозрядних підприємств, які працюють з іноземною валютою. (З досвіду податкової політики зарубіжних держав: ПДВ у Франції для більшої кількості підприємств становить 5,5%, в Ірландії — 10%).

2) Запровадити пільги податкового характеру для малих та середніх підприємств (які становлять основу ринку готельних послуг), зокрема, запровадити знижки з податків для підприємств у разі збільшення їхнього капіталу або спрямування коштів на науково-дослідні роботи, на професійну підготовку кадрів, на поширення пильності на іноземний ринок.

3) Передбачити комплекс прямих і непрямих податкових пільг, зокрема, зменшення кількості податків і обов'язкових платежів до бюджетів різних рівнів і позабюджетних фондів з метою зменшення цін на послуги або мобілізації коштів на підприємстві.

4) Знизити стандартну ставку готельного збору принаймні вдвічі, диференціювавши її відповідно до пропозицій, наведених вище.

 Таким чином, законодавчі органи мають відіграти значну роль у створенні 

сприятливих умов для розвитку готельного господарства в Україні. Радикальним вирішенням проблеми вдосконалення оподаткування підприємств всіх галузей народного господарства України, в тому числі  підприємств індустрії гостинності та туризму може бути впровадження єдиного податку на одиницю доходу, або єдиного податку з обігу.

У процесі реалізації продукції та послуг доцільно створити такі умови, за яких би всі громадяни та підприємці оплачували вартість товарів і послуг «банківськими грошима» — чеками та електронними кредитними картками, тобто так, як це здійснюється у розвинутих країнах світу — безготівковим шляхом. Сучасний податок на додану вартість, що застосовується в Україні, фактично являє собою податок з продажу, бо нараховується на кінцеву ціну товару чи послуги, а прибуток підприємців оподатковується двічі: за ставкою оподаткування ПДВ - 20% та за ставкою оподаткування прибутку - 30%. Єдиний   податок з продажу — це не що інше, як податок на споживання, тобто при цьому діє такий принцип: хто більше споживає, той більше коштів сплачує у бюджет. За таких умов оподаткування структура ціни товару чи послуги складатиметься з трьох частин: собівартості, прибутку на вкладений капітал та єдиного податку з обсягу виручки від його продажу. Застосування безготівкових розрахунків сприятиме скороченню сектора тіньової економіки в Україні та збільшенню доходів державного бюджету. Крім того, автоматично вирішується проблема уникнення подвійного оподаткування в процесі формування цін на товари й послуги.

 Окремою проблемою є визначення розміру ставки єдиного податку з обсягу реалізації окремих товарів і послуг. Нині середній рівень оподаткування підприємств сфери туризму складає близько 30% від кінцевої ціни реалізації послуг. Якщо відмінити всі інші види податків з підприємців, це дозволить радикально спростити систему оподаткування та скоротити чисельність інспекторів податкової служби, а обсяг доходів державного бюджету, безумовно, зросте.

4. Особливості державного регулювання цін на послуги підприємств туристичної сфери

Підприємства індустрії гостинності та туризму України реалізують свою продукцію (товари та послуги), як правило за цінами й тарифами, встановленим самостійно, й лише в окремих випадках, передбачених законодавчими актами, — за регульованими цінами. Крім того, підприємства готельного господарства та туризму використовують продукцію й послуги підприємств, яким належить монопольне становище на ринку та які визначають ціни в усіх секторах економіки і рівень життя населення (електроенергія, газ, нафтопродукти, квартирна плата тарифи на комунальні послуги тощо), на які здійснюється державне регулювання цін.

У період становлення ринкових відносин в Україні в умовах змішаної економіки ринковий механізм ціноутворення поєднується з механізмом державного регулювання цін на окремі товари й послу що дозволяє державі з допомогою цін визначати та реалізовувати цілі й пріоритети економічного розвитку.

У міжнародній практиці ступінь розвитку вільного ціноутворення суттєво відрізняється на різних видах ринків. Так, на ринку послуг гостинності та туризму в основному застосовуються вільні ціни договірно-контрактне ціноутворення, тоді як на ринку енергетичних ресурсів — ціноутворення, що здійснюється під безпосереднім державним (муніципальним) контролем.

Згідно з державною антимонопольною політикою України на діяльність підприємств готельного господарства та туризму суттєво впливає ціноутворення в таких сферах діяльності суб'єктів природних монополій:

• передання та розподіл електроенергії;

• користування залізничними коліями, диспетчерськими службами вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

• управління повітряним рухом;

• зв'язок загального користування;

• централізоване водопостачання;

• централізоване теплопостачання;

• спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів,

• послуги супутникового зв'язку.

Значний вплив на ціни й тарифи в галузі туризму в Україні здійснюють загальнодержавні цінові податки й місцеві збори, в тому числі податок на додану вартість, акцизний збір, готельний збір, ввізне мито, на які припадає близько 2/3 від загальної суми податкових платежів і зборів. Міжнародний досвід застосування цінових податкових платежів і зборів у підприємствах індустрії гостинності та туризму має свою специфіку та суттєві відмінності.

Так, метод диференціації розміру податку на додану вартість окремих туристичних регіонах досить широко використовується у США та європейських країнах.

Туристичний, готельний та ресторанний бізнес — специфічна сфера діяльності, тому й міжнародний досвід оподаткування має певну специфіку, притаманну лише для цієї сфери. Крім того, економічні показники підприємств цієї сфери взаємопов'язані та взаємообумовлені.

 Так, до доходів суб'єктів туристичної діяльності включаються суми, отримані від реалізації комплексного туристичного продукту, до валових витрат — прямі витрати по експлуатації об'єктів розміщення, харчування, транспортних засобів і непрямі витрати — на оренду приміщень, охорону, рекламу, відрядження, послуги зв'язку, а також інші витрати, необхідні для здійснення діяльності туристичних фірм. Для покриття непрямих витрат і отримання прибутку турфірми отримують комісійну винагороду або визначений розмір маржі.

Відповідно до діючого законодавства в Україні існують відмінності при оподаткуванні операцій, які відносяться до закордонного, внутрішнього та іноземного туризму. Щодо внутрішнього та іноземного туризму, операції з продажу туристичних послуг підлягають оподаткуванню ПДВ загальному порядку. Для того, щоб визначити, яка туристична діяльність, обкладається податком на додану вартість, а яка не обкладається, у листі ДПА України від 14 травня 1998 р. № 5628/10/16-11-1 подане визначення експортованих та імпортованих туристичних послуг.

Туристичні послуги вважаються експортованими, якщо їх продаж здійснюється за межами України безпосередньо суб'єктом туристичної діяльності (агентом) через представництва в іноземних державах або через нерезидента, а їх надання здійснюється на території України.

Якщо суб'єкт туристичної діяльності (агент) — резидент України на підставі договору у сфері зовнішньоекономічної діяльності здійснює на митній території України продаж туристичних послуг, а їх надання здійснюється за межами території України, такі послуги визначені як імпортовані.

Враховуючи те, що транспортні послуги та туристичне обслугову­вання за кордоном, які включено до складу туристичного продукту, не є власністю суб'єкта туристичної діяльності — резидента України, та вживання за межами митної території України, їх вартість не входить до бази обкладення ПДВ.

Базою оподаткування операцій з продажу вищезазначених туристичних послуг є комісійна винагорода, одержана суб'єктом туристичної діяльності.

Крім того, надані послуг страхування та перестрахування, передбачених Законом України «Про страхування», не є об'єктом оподаткування. Страхові установи  можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників — страхових агентів та страхових брокерів (ст. 14 Закону України «Про страхування»). Страхові агенти є представниками страхових установ та діють у його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору зі страховиком. Тому в разі сплати комісійних, як страховому агенту, так і страховому брокеру за рахунок страхового платежу комісійні не будуть підлягати оподаткуванню ПДВ.

Оскільки до туристичного продукту входять послуги забезпечення туристів квитками на транспортні засоби, необхідно звернути увагу на те, що згідно п. 6.2.4. Закону «Про податок на додану вартість», операції з надання послуг перевезення пасажирів та вантажів за межі митної території України (здійснення міжнародних авіарейсів) обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.

У разі надання транспортних послуг, здійснених у вигляді брокерських, агентських або комісійних операцій з транспортними квитками проїзними документами, укладання договорів на транспортування  пасажирів або вантажів довіреною особою перевізника, операції з такими послугами обкладаються ПДВ на загальних підставах. У разі продажу квитків на міжнародні авіарейси за агентськими угодами, об'єктом оподаткування є комісійна (агентська) винагорода агента, яка обкладається податком за ставкою 20% незалежно від того, кому надані агентські послуги (авіакомпанії, резиденту або нерезиденту України).

Операції з продажу квитків на внутрішні рейси згідно зі ст. 3 зазначеного Закону є об'єктом обкладання податком на додану вартість за ставкою 20%.

Так, органи місцевої виконавчої влади можуть встановлювати граничні торговельні надбавки на товари першої необхідності, хліб і хлібобулочні вироби з борошна пшеничного першого й другого сортів та житнього, їх суміші, молоко і молокопродукти та ін. згідно із затвердженим переліком продуктів.

На формування вартості послуг у підприємствах готельного господарства й туризму здійснюють вплив повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських Рад через регулювання цін і тарифів на такі види продукції й послуг:

Мінекономіки України встановлює оптові ціни на природний газ для виробників і постачальників та тарифи на його транспортування територією України.

Мінзв'язку України за погодженням із Мінекономіки України встановлює тарифи:

- на основні послуги зв'язку в межах України;

- на міжнародні послуги зв'язку.

Мінпром України за погодженням із відповідними обласними,

Київською та Севастопольською міськими державними адміністра­ціями регулює тарифи на послуги з подання води.

Міносвіти, МОЗ України, інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Мінфіном України встановлюють межовий розмір плати за проживання в студентських гуртожитках.

• МВС України за погодженням з Мінфіном України встановлює межові розміри за проживання в гуртожитках системи Міністерств.

• Рада Міністрів автономної республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють):

- тарифи на теплову енергію (послуги теплопостачання) для всіх груп споживачів, що відпускається енергопостачальними організаціями й підприємствами незалежно від форм власності;

- тарифи на послуги водопостачання та водовідведення, що надаються всім споживачам підприємствами, що перебувають у комунальній власності, та населенню — підприємствами незалежно від форм власності;

- граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців;

- граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;

- тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санаторно-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. «Про удосконалення порядку формування цін» встановлено, що підвищення цін у зв'язку із зростанням курсу валют розраховується пропорційно до питомої ваги імпортованої продукції у собівартості товарів, продукції, робіт і послуг. Державний контроль за цінами тимчасово здійснюється в сфері дії державних фіксованих та регульованих цін і тарифів».

5. Стандартизація і сертифікація послуг як інструменти державного регулювання якості обслуговування, цін і тарифів в Україні та в інших країнах світу

На сучасному етапі якість обслуговування на підприємствах індустрії гостинності України є об'єктом вивчення й аналізу, планування та управління як на рівні підприємства, так і на державному та міжрегіональному рівнях. Одним з основних методів державного контролю якості послуг їх є стандартизація та сертифікація. Остання являє собою систему заходів, які засвідчують і документально підтверджують відповідність послуг встановленим стандартам. Досвід інших країн, зокрема Росії, свідчить про те, що цей метод державного контролю є досить ефективним, адже вже під час підготовки до сертифікації послуг керівництво й персонал підприємства докладають максимальних зусиль до вдосконалення показників якості обслуговування, ставлячи за мету отримання сертифікату вищого рівня.

Обов'язкову сертифікацію готельних послуг в Україні мають право проводити підприємства (організації, установи) державної форми власності, акредитовані як органи сертифікації готельних послуг в системі УкрСЕПРО. Ці органи детально поінформовані про порядок проведення сертифікації на основі довідника УкрСЕПРО, виданого Держкомстандартом України в 1997 р. Довідник призначений для суб’єктів підприємницької діяльності, пов'язаної з наданням туристичних готельних послуг в Україні, а також для фахівців органів з сертифікації послуг та випробувальних (соціологічних) лабораторій.  У довіднику наведені необхідні документи, які створюють передумови введення в Україні з 1998 р. обов'язкової сертифікації туристичних та готельних послуг та регламентують процеси її здійснення. Довідник містить загальні відомості про державну систему сертифікації України - УкрСЕПРО, доповнення до переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації у частині туристичних та готельних послуг, а також інформацію про акредитовані в УкрСЕПРО на час опублікування довідника органи сертифікації послуг та випробувальні (соціологічні) лабораторії.

Порядок, методи проведення, схеми (моделі) сертифікації, а також сукупність характеристик, що підтверджуються під час обов'язкової сертифікації туристичних та готельних послуг, та система нормативних документів, які регламентують ці показники, визначені Правилами обов'язкової сертифікації за видами послуг, останні редакції яких включено до довідника. Порядок проведення сертифікації готельних послуг в системі УкрСЕПРО наведений на схемі 21.

Як видно зі схеми, в Україні сертифікація здійснюється за трьома моделями:

• Сертифікація системи якості.

• Сертифікаційні випробовування.

• Атестація надання послуг,

Атестація надання послуг та сертифікація системи якості здійснюється лише при обов'язковій сертифікації, а сертифікаційні випробовування — в основному при добровільній.

Сертифікаційні випробовування рекомендовані для готелів, які не відповідають вимогам найнижчої категорії (для беззіркових готелів) та для інших засобів короткострокового проживання. Сертифікат відповідності видається на термін не більше одного року.

Атестація надання послуг рекомендована для готелів (мотелів), які прагнуть до присвоєння певної категорії. Сертифікат відповідності видається на термін не більше трьох років.

Сертифікація системи якості здійснюється за моделлю міжнародних стандартів і рекомендується для готелів, що вже отримали категорію (п'ять зірок). Сертифікат відповідності видається на термін не більше п'яти років.

Порядок проведення сертифікації готельних послуг у системі УкрСЕПРО:

1. Прийняття рішення уповноваженим органом щодо заявки та схеми (моделі) проведення сертифікації
2. Сертифікація системи якості
3. Сертифікаційні випробування
4. Атестація надання послуг
5. Аналіз результатів і прийняття рішення про видачу сертифікату
6. Розробка, прийняття та здійснення коригуючих заходів
7. Видача сертифікату, надання ліцензії та занесення сертифікованої продукції (послуг) до Реєстру
8. Технічний нагляд за сертифікованою продукцією та послугами під час їх надання
9. Інформація про результати сертифікації продукції (послуг)

Крім обов'язкової сертифікації, існує також добровільна сертифікація. До моменту введення в Україні обов'язкової сертифікації вітчизняні готелі мали можливість за допомогою добровільної сертифікації проводити власну атестацію для підтвердження своєї категорії. Нині добровільна сертифікація готелів здійснюється лише в разі сертифікації системи якості.

Незважаючи на зусилля, які докладалися свого часу ВТО та іншими зацікавленими сторонами, дотепер не існує єдиної системи класифікації готелів (як одного з найпоширеніших засобів розміщення) в масштабах світу та Європи. На національному рівні в більшості країн це питання зумовило прийняття цілої низки спеціальних законодавчих актів. Часто поряд з офіційними класифікаціями існують також довільні (неофіційні) їх системи, що застосовуються готельними об'єднаннями автомобільними клубами, путівниками тощо. Так, наприклад, всесвітньо відомий американський путівник «Мobil Travel Guide» встановив класифікацію від 1 до 5 зірок, яка охопила у 1984 р. 20 тис. Підприємств готельного та ресторанного господарства у 4 тис. міст США та Канади.   Прикладом може слугувати також Швейцарія, де класифікація готелів розроблена й застосовується на практиці під контролем Швейцарського Готельного Товариства — SНS.

Той факт, що найрозповсюдженіша у Європі система класифікації  від 1 до 5 зірок не є універсальною, стає очевидним при аналізі прийнятих систем класифікації ряду європейських країн. Так, в Іспанії категорій готелів (від однієї до п'яти зірок) і готелі, визначені як “готелі високої якості обслуговування». У Франції готелі мають 6 категорій: без зірок, від 1 до 4 зірок і 4 зірки — «люкс». В Угорщині прийнятий розподіл готелів на 5 категорій — від 1 до 5 зірок. Система класифікації в Марокко також базується на «зірковому» поділі готелів: від 1 до 5 зірок і 5 зірок «люкс». Португалія відходить від цього принципу, розподіляючи свій готельний фонд на 8 категорій, кожна з яких має свою назву. У Швейцарії готелі поділяються на 6 категорій (від 0 до 5 зірок) — комфортабельні готелі, готелі середнього класу, готелі вищого середнього класу, готелі першого класу і першого класу «люкс». У більшості з перелічених вище країн класифікація встановлена державними органами управління (місцевими, як в Іспанії, чи центральними, як у Франції). У Швейцарії, як уже зазначалося вище, система класифікації розроблена недержавною організацією.

Заслуговує на увагу оригінальна класифікація, розроблена авторитетною в готельному бізнесі фірмою Business  Travel International (її дотримується також і ВТА — Туристична Адміністрація Великобританії) Відповідно до цієї класифікації всі готелі поділяються на 9 розрядів. Нижче наведена характеристика готелів 5 вищих розрядів:

Superior Dtluxe — категорія включає винятково готелі «люкс», що пропонують найвищий стандарт проживання, вишуканість послуг і зручностейей.

Deluxe — надають аналогічні за характеристиками послуги, що і готелі класу Superior Deluxe, але за чітко визначеним асортиментом з метою задоволення побажань клієнтів.

Moderate Deluxe — основні характеристики приблизно відповідають стандарту готелів категорії Deluхе, проте готелі цього класу не мають високої репутації, як готелі зазначених вище розрядів, а стандарт якості готелів Моderte Deluхе не може бути вищим, ніж у готелів класу Deluxe.

Superior First Class — готель вище середнього класу. Це може бути старий готель, що підтримується у нормальному технічному стані, але частіше — це сучасний готель, параметри якого перевершують аналогічні  параметри готелів першого класу.

First Class — це типовий комфортабельний готель зі стандартними номерами й стандартним набором зручностей, без вишуканості інтер’єру та форм обслуговування клієнтів.

До інших розрядів належать переважно готелі туристичних класів: Моderate First Class, Superior Tourist Class, Moderate Tourist.

При цьому автори наведеної системи класифікації вважають, що вона відрізнятиметься у будь-якому разі від загальноприйнятої міжнародної, а її стандарт не відповідатиме стандарту, прийнятому в тій чи іншій країні.

Оскільки для оцінки класу готелю фірма Вusiness Travel International

залучає незалежних експертів, що мають високу кваліфікацію в цій галузі, то клас готелю, зазначений у довіднику фірми, одержує міжнародне підтвердження. У такий спосіб готелі класу Deluхе у Києві нічим не будуть поступатися готелям того ж класу в Парижі чи Токіо.

Необхідно також зазначити, що ціна однієї доби проживання оголошена готелем, може змінюватися залежно від сезону, пільг, що надаються певним категоріям клієнтів (наприклад, власникам кредитних карток, членам ряду клубів, постійним клієнтам) та інших факторів. Тому поряд з основною ціною вказуються ціни зі знижками.

Міжнародна диференціація цін на рівнозначні за рівнем комфорту готельні номери є досить високою, що пояснюється національними  особливостями розвитку готельного бізнесу. Досить порівняти ціни (в дол. США) двомісного номеру в чотиризіркових готелях різних країн «Савой» (Москва) — 380, «Дипломат» (Брюссель) — 208, «Форум» (Будапешт) — 250, «Иосифхоф» (Відень) — 196, «Форум» (Лондон) - 177 «Імператор» (Мадрид) — 139, «Новотель» (Варшава) — 104. Діапазон коливань складає 104 - 380 дол. США, тобто 365%. Значний діапазон коливань цін спостерігається і на інші категорії номерів готелів.

При всій різноманітності національних оціночних систем існує головні критерії класифікації готелів за рівнем комфорту, які можна об'єднати у дві групи:

1. Привабливість готельних споруд, їхнє територіальне розміщення функціональне призначення приміщень, їх площа, технічне оснащення, обладнання номерів.

2. Якість обслуговування, що залежить від компетентності персоналу та від рівня організації роботи служб готелю.

Перша група — це так звані «статичні» показники комфорту, які  визначаються на етапі проектування та зведення споруди готелю й залежать від архітектурно-планувальних особливостей будівлі, функціонального складу та площі приміщень, їх технічного оснащення. Статичні показники залишаються незмінними протягом багатьох років і саме вони є основою щодо оцінки рівня комфортності готелю. Без зміни цих показників неможливо кардинально змінити й рівень комфорту.

Не менш важливими є «динамічні» показники комфорту, які визначаються на етапі експлуатації готелю. До них належать характеристики санітарного стану приміщень, асортименту та якості процесу надання послуг, кваліфікації та професійних навичок персоналу, культури спілкування тощо. Ці показники легше піддаються вдосконаленню. Але підвищити класність готелю за рахунок вдосконалення «статичних» показників можна лише в тому разі, якщо це дозволяє будівельний стандарт споруди готелю.

Саме тому у міжнародній практиці існують два підходи до класифікації готелів за рівнем комфорту. Один з них віддає перевагу “статичним» показникам, тобто твердо встановленому відсотковому підношенню площі номерів з ванною кімнатою та санітарним вузлом, наявності таких приміщень, як, наприклад, критий басейн, сауна тощо. Такий підхід орієнтується на порівняно нову сучасну матеріальну базу, оригінальність архітектурно-планувальних вирішень при будівництві готелю. Інший підхід віддає перевагу «динамічним показникам», тобто показникам якості служби сервісу. Його прибічники вважають, що жорсткі співвідношення архітектурно-планувальних рішень без об'єктивної оцінки функціональної якості обслуговування не забезпечують достовірної картини фактичного якісного стандарту готелю. Відтак у міжнародній системі стандартизації та сертифікації послуг готелів на сучасному етапі існують два підходи:

“Кількісний», коли при віднесенні готелю до певної категорії беруться до уваги нормативи площі приміщень, відсоткового співвідношення кількості номерів з санвузлом, телефоном та іншими зручностями у загальній кількості місць, наявність відповідного асортименту послуг. Більшість таких показників можна представити у цифровому виразі.

“Якісний», коли оцінюється місце розташування готелю відповідно його призначення, якісні показники процесу надання послуг, санітарний стан території та будівлі, досконалість меблів та обладнання, рівень кваліфікації персоналу тощо. У цьому разі дається оцінка у певній кількості балів. Але, на жаль, часто застосовуються недостатньо конкретні критерії оцінки, такі як «гарний район», «зручні ліжка», «доброякісне харчування», «досвідчений персонал».

Таким чином, для підвищення якості вітчизняних готельних послуг та ефективності використання номерного фонду необхідно:

-           розробити національну систему класифікації підприємств готельного господарства, (готелі, мотелі, кемпінги та ін) за рівнем комфортності проживання з урахуванням типів засобів розміщення та їхньої спеціалізації ділові спортивні  рекреаційні та ін.); більш повно відобразити в ній критерії технічної та функціональної якості обслуговування клієнтів –як кількісні ,так і  якісні критерії сертифікації готельних послуг;

-           сприяти подальшому розвитку матеріально-технічної бази готелів з урахуванням їх спеціалізованих та міжнародних вимог до рівня комфортності проживання забезпечити симулювання прямих інвестицій з власних коштів підприємств та спеціальних фондів, створених в тому числі, й за рахунок  коштів готельного збору;

-           прискорити вирішення проблеми  функціонування існуючих готелів як цілісних комплексів що спроектовані  та зведені в системі з відповідною інфраструктурою (ресторани, бари, автостоянки тощо),

-           а у нинішньому стані функціонують як окремі господарські об’єкти з розірваним циклом надання послуг;

-           розробити галузеві методики калькулювання собівартості готельних послуг з урахуванням стандартів бухгалтерського обліку та визначення готельних тарифів, цін на додаткові послуги й цінової політики на єдиній методологічній основі;

-                       з метою стимулювання високої й стабільної якості готельного існування забезпечити розвиток відносин франчайзингу в готельному господарстві України, що сприятиме закріпленню високої  якісної марки готельних послуг і позитивного іміджу вітчизняних готельних підприємств та їх об'єднань.